10

ПОЯСНЕННЯ: Кожна жива істота є пуранджаною. Слово пурам означає «в тілі», чи «у цій формі життя», а джана означає «жива істота». Отже кожен є пуранджана. Кожна жива істота є царем свого тіла, тому що посідає повну свободу дій і може розпоряджатися ним, як хоче. Переважно вона використовує своє тіло задля задоволення чуттів, тому що під впливом тілесної концепції життя вважає за найвищу мету життя служіння чуттям. Саме в цьому полягає суть карма-канди. Якщо людина не має внутрішнього знання і не розуміє, що вона духовна душа, яка живе всередині тіла і яка, немов зачарована, виконує накази чуттів, її називають матеріалістом. Матеріаліста, який прагне задовольняти чуття, можна назвати пуранджаною. Така матеріалістична людина використовує свої чуття згідно зі своїми примхами, і тому її теж можна назвати царем. Безвідповідальний цар вважає царство своєю власністю і використовує царську скарбницю для задоволення своїх чуттів.

Дуже важливим тут є слово бхач-чграв. Слово чграв означає «слава». Жива істота славиться з непам’ятних часів, тому що, як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (2.20), на джйате мрійате в    —    «Жива істота ніколи не народжується і ніколи не вмирає». Вона сама вічна, і тому її дії також вічні, хоча вона й виконує їх у різних тілах. На ханйате ханйамне аріре    —    «Вона не вмирає навіть тоді, коли вмирає тіло». Жива істота переселяється з одного тіла в інше і виконує в різних тілах всіляку діяльність. В кожному тілі жива істота робить багато різних вчинків. Іноді вона стає великим героєм, як оце Хіран’якашіпу чи Камса або, в сучасну епоху, Наполеон чи Гітлер. Такі люди, безперечно, зробили багато великих речей, але з кінцем їхнього тіла настає кінець і їхнім здобуткам. Єдине, що після них залишається,    —    це ім’я. Тому живу істоту можна назвати бхач-чграв    —    її дії іноді приносять їй велику славу. Разом з тим вона має друга, про якого вона не знає. Матеріалісти не розуміють, що Бог в образі Параматми присутній у серці кожної живої істоти. Параматма супроводжує джіватму як її друг, але джіватма, жива істота, не знає цього. Тому живу істоту названо тут авіґ’ята-сакгою, тобто «тим, хто має невідомого друга». Слово авіджта-чешіта, вжите в цьому вірші, теж заслуговує уваги. Жива істота тяжко працює за проводом Параматми і борсається в путах законів природи. Однак вона вважає себе незалежною від Бога і від суворих законів матеріальної природи. У «Бгаґавад-ґіті» (2.24) сказано:

«Індивідуальну душу неможливо розбити, розчинити, її не спалити й не висушити. Вона вічносуща, присутня скрізь, незмінна, нерухома і вічно однакова».

Жива істота є санатана, тобто вічна. Її неможливо вбити жодною зброєю, спалити вогнем, змочити водою або втопити, чи висушити повітрям. Її не зв’язують наслідки матеріальної діяльності. Хоча вона одне за одним змінює матеріальні тіла, на неї не впливають ніякі матеріальні обставини. Вона потрапляє в ті чи інші матеріальні умови й діє згідно з вказівками свого друга, Наддуші. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (15.15):

«Я перебуваю в серці кожного, і пам’ять, знання й забуття походять від Мене». Отже, Господь в образі Параматми перебуває в серці кожної живої істоти і дає їй вказівки, допомагаючи їй виконати свої бажання. Жива істота не усвідомлює, що і в цьому житті, і в попередніх, Господь допомагає їй виконувати всі свої бажання. Ніхто не може виконати свої бажання без дозволу Господа. Всі можливості, якими користується жива істота, дає Господь, але зумовлена душа не знає цього.