РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Згасивши страшну пожежу, Крішна повернувся разом зі Своїми рідними, друзями, коровами, телятами й биками у Вріндавану, де завжди багато корів. Дорогою всі оспівували Його подвиги. Так Крішна й Баларама жили й розважалися разом з пастушками й пастушками у Вріндавані, а тим часом непомітно надійшло літо. Літа в Індії зазвичай не люблять через надмірну спеку, але тоді у Вріндавані літові всі були раді, бо воно було схоже на весну, і це завдяки тому, що там перебували Крішна й Баларама, яким коряться навіть Господь Брахма й Господь Шіва. У Вріндавані є багато водоспадів, що завжди повноводні, а звук води, що спадає, такий втішний, що затьмарює навіть співи цвіркунів. А що скрізь течуть річки й струмочки, прекрасні ліси завжди пишніють квітами й зіллям.
 

Жителям Вріндавани не дошкуляють палюча спека чи немилосердне сонце. Береги вріндаванських озер поросли зеленою травою, у воді квітнуть лотоси калгара, канджа й утпала, а вітрець розносить усією Вріндаваною їхній духмяний пилок. Водяні бризки з Ямуни, озер і водоспадів зрошують тіло жителів Вріндавани, несучи з собою природну прохолоду. Отже, ніщо не потьмарювало щастя жителів Вріндавани.
 

Вріндавана справді чудова! Там завжди цвітуть квіти, лісами блукають красиві олені, скрізь щебечуть пташки, радісно туркочучи, танцюють павичі, гудуть бджоли, а зозулі виспівують п’ять різних мелодій.
 

Граючи на флейті, Крішна, джерело насолоди, разом із старшим братом Баларамою та іншими пастушками й коровами ввійшов у прекрасний ліс Вріндавану, щоб насолодитися всією тою красою. Квіти між молодим яскравим листям робили дерева схожими на пишний хвіст павича. Крішна й Баларама були прикрашені ґірляндами з тих квітів і візерунками з шафранової пасти. Подеколи вони танцювали і співали, часом боролися один з одним. Коли Крішна танцював, дехто з хлопчиків-пастушків співав, а інші грали на флейти. Хтось трубив у ріжок з буйволячого рогу або плескав у долоні, вихваляючи Крішну: «Любий брате, як чудово Ти танцюєш!» Насправді ті хлопчики були півбоги, які зійшли з вищих планет, щоб допомагати Крішні в Його розвагах. Півбоги, перебрані за пастушків, підбадьорювали Крішну в танці, як один митець підбадьорює іншого своєю похвалою. Ні Крішна, ні Баларама ще не пройшли церемонії обрізання волосся, і тому воно стирчало у всі боки, як пір’я на вороні. Вони гралися з друзями у піжмурки або стрибали чи боролися між собою. Коли Його друзі співали й танцювали, Крішна вихваляв їх: «Любі друзі, ви так гарно танцюєте й співаєте!» Хлопчики бавилися, перекидаючи одне одному наче м’яч плоди бела і амалакі. Вони гуляли у сліпого, гукаючи й торкаючись одне до одного, часом мавпували лісового оленя й різних птахів. Пастушки жартували одне з одним, імітуючи жаб’яче квакання, і тішились, гойдаючись на гойдалках під деревами. Іноді вони гралися у царя і його підданих. Так Крішна й Баларама разом зі Своїми друзями розважалися й насолоджувалися у чудовій Вріндавані, де повно річок, озер, струмків, прекрасних дерев, смачних плодів і яскравих запашних квітів.
 

Одного разу під час тих трансцендентних розваг до їхнього гурту пристав демон на ім’я Праламбасура, наміряючись вкрасти Крішну й Балараму. Крішна, Верховний Бог-Особа, хоча й грав роль маленького пастушка, знав усе — минуле, теперішнє і майбутнє. Коли Праламбасура підійшов до гурту, Крішна став гадати, як демона вбити, проте привітав Його наче товариша.

— Любий друже, — сказав Він, — добре, що ти прийшов бавитися з нами.
Крішна гукнув до Своїх друзів і загадав:

— Нумо мірятись силою, хто кого поборе!

Усі хлопчики погодились боротися. Деякі стали на бік Крішни, а деякі — на бік Баларами, і всі приготувались змагатися. Ті, які програють, мали носити переможців на плечах. Вони почали змагатися, водночас не забуваючи пильнувати корови, що йшли через ліс Бгандіравану.
 

Переміг гурт Баларами разом зі Шрідамою й Врішабгою, то Крішнин гурт мав нести їх на спинах крізь ліс Бгандіравану. Верховний Бог-Особа, Крішна, програвши, мусив нести на спині Шрідаму, а Бгадрасена ніс Врішабгу. Праламбасура, що з’явився там ніби пастушок, імітуючи їхню гру, ніс на спині Балараму. Праламбасура, найсильніший з-поміж демонів, зміркував, що Крішна — наймогутніший серед пастушків.

Щоб відійти якомога далі від Крішни, Праламбасура заніс Балараму ген далеко. Жодного сумніву, демон був дуже могутній, однак він ніс Балараму, а Його порівнюють до гори. Коли Праламбасура відчув, що несе на плечах наче гору, він появив свою справжню подобу. У своїй справжній подобі — в золотому шоломі і з сережками — він видавався грозовою хмарою з блискавицями й місяцем. Баларама бачив, що тіло демона виросло аж під хмари. Демонові очі пашіли вогнем, в роті виблискували гострі зуби. Спочатку на ту переміну Баларама подумав: «Що то за зміна відбулася з Моїм носієм?» Але гострим розумом Баларама враз збагнув, що то демон, а заніс він Його далі від друзів, щоб убити. Він негайно вдарив демона по голові Своїм важким кулаком, наче цар небесних планет, що вдаряє блискавкою в скелю. Від Балараминого удару демон упав мертвий. Він був схожий на змію з розтрощеною головою, з рота йому зацебеніла кров. Коли демон впав, скрізь розлігся гуркіт, ніби впала велика гора, що в неї вдарила блискавка царя Індри. Хлопчики чимдуж кинулися на звук. Вражені тим, що побачили, вони почали вихваляти Балараму: «Вправно! Ну й вправно!» Усі з великою любов’ю почали обіймати Балараму, і, гадаючи, що Він врятувався від смерти, благословляли й вітали Його. Півбоги з вищих планет були задоволені й осипали квітами трансцендентне тіло Баларами, благословляли Його й вітали Його з тим, що Він убив Праламбасуру.