РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ СЬОМИЙ

Відвідавши Хастінапуру, Акрура повідомив Крішну за становище Пандав. Події розвивалися далі. Пандав поселили в будинок з шеллаку, а за якийсь час будинок підпалили. Всі були певні, що Пандави разом зі своєю матір’ю Кунті загинули. Послали звістку і до Крішни й Баларами. Порадившись, Вони вирішили їхати до Хастінапури, щоб розділити горе Своїх родичів. Крішна й Баларама знали певно, що Пандави не могли загинути у вогні, але Вони таки зібрались до Хастінапури взяти участь у жалобних урочистостях. Приїхавши до Хастінапури, Крішна з Баларамою передусім пішли до Бгішмадеви, голови роду Куру. Тоді відвідали Кріпачар’ю, Відуру, Ґандгарі й Дрону. Решта Кауравів загиблих родичів не оплакували, бо давно бажали смерти Пандавам і їхній матері. Але для деяких родичів з Бгішмою на чолі то було справжнє горе, і Крішна з Баларамою, правди не відкриваючи, показували, що поділяють їхнє горе.

Поки Крішна й Баларама були далеко, у Двараці склалася змова відібрати в Сатраджіта камінь С’ямантаку. На чолі змови став Шатадганва, один з претендентів на руку прекрасної Сатраджітової дочки Сат’ябгами. Віддати дочку Сатраджіт обіцяв багато кому, але потім змінив рішення і віддав Сат’ябгаму разом з каменем С’ямантакою Крішні. Правда, віддавати камінь за дочкою Сатраджіт не хотів, і Крішна, знаючи його думки, дочку прийняв, а самоцвіт повернув. Отримавши самоцвіт назад, Сатраджіт був щасливий і вже ніколи з ним не розлучався. Але за Крішниної з Баларамою відсутности склалася змова, щоб відібрати в Сатраджіта камінь. У ній взяли участь багато людей, навіть Акрура й Крітаварма, віддані Господа Крішни. Акрура й Крітаварма приєдналися до змовників, хотівши здобути самоцвіт для Крішни. Вони знали, що Крішна хотів мати його Собі, а Сатраджіт камінь Йому пропонував, але не так, як належало. Інші пристали до змови зі злости, що не отримали Сат’ябгаму за дружину. Дехто став намовляти Шатадганву вбити Сатраджіта, а самоцвіт забрати.

Природно, постає питання, чому до змови приєднався Акрура, великий відданий? Чому до неї пристав Крітаварма, теж відданий Господа? Великі авторитети, як-от Джіва Ґосвамі, відповідають, що Акрура був великий відданий, однак жителі Вріндавани його прокляли, коли він увіз від них Крішну. Через це прокляття Акрура, що став причиною їхніх страждань, пристав до змови, яку почала лиха людина. Так само й Крітаварма: він був відданий, але від близького спілкування з Камсою зажив гріховних наслідків і тому теж долучився до змови.

Шатадганва, підбурюваний від змовників, одної ночі прокрався до Сатраджітового дому й убив його сплячого. Шатадганва був людина лиха й гріховна, і хоча через свої гріхи доживав уже лічені дні, пішов на те, щоб убити Сатраджіта, коли той спатиме у себе вдома. Коли він увійшов у дім убити Сатраджіта, жінки заголосили, але те відчайдушне голосіння не похитнуло Шатадганвиної рішучости. Він зарізав Сатраджіта безжалісно, як різник тварину в різниці. Тої ночі Крішни вдома не було, тому Його дружина Сат’ябгама ночувала в домі батька. Вона заголосила разом з іншими: «Любий батьку! За що тобі ця люта смерть?» Сат’ябгама зібралася їхати до Крішни в Хастінапуру, і тому мертве тіло Сатраджіта не повезли одразу спалити, а поклали в балію з олією, щоб Крішна, коли повернеться і побачить труп Сатраджіта, покарав Шатадганву так, як той заслуговує. Сат’ябгама негайно вирушила до Хастінапури повідомити Крішну про люту смерть свого батька.

Дізнавшись від Сат’ябгами про смерть тестя, Крішна став тужити, як звичайна людина. Такий вияв Його скорботи знов-таки дуже дивний. Господа Крішни не заторкує ніяка діяльність і ніякі її наслідки, але Він грав роль людської істоти і тому висловив глибоке співчуття горю Сат’ябгами, що зазнала тяжкої втрати. Коли Він почув про смерть Свого тестя, очі Його набігли сльозами. Він став побиватися: «Які тяжкі нещастя випали нам!» Обидва — Крішна й Баларама, і з Ними Крішнина дружина Сат’ябгама негайно повернулися до Двараки, розважаючи, як покарати Шатадганву й забрати самоцвіт. Шатадганву в місті знали як великого лиходія, проте і він тремтів перед Крішною, знаючи Його могутність. Коли Крішна приїхав, Шатадганва не тямив себе від жаху.

Зрозумівши, що Крішна взяв намір його вбити, Шатадганва звернувся по захист до Крітаварми. Але Крітаварма сказав: «Я ніколи не піду проти Крішни й Баларами, бо Вони — не звичайні люди. Вони — Верховний Бог-Особа. Що врятує від смерти того, хто образив Балараму й Крішну? Від Їхнього гніву не втекти нікому». Ще він сказав, що Камсу підтримували багато демонів, однак і він не втік Крішниного гніву, за Джарасандгу дарма й згадувати — його Крішна розбивав сімнадцять разів, і щоразу той повертався з поля бою, не справдивши своїх надій.

Сподіватися від Крітаварми допомоги було годі, тому Шатадганва пішов до Акрури й став благати захисту в нього. Але Акрура також сказав: «І Крішна, й Баларама є Верховний Бог-Особа, і жодний, хто знає Їхню безмежну силу, не піде проти Них і битися з Ними не наважиться». Далі він сказав Шатадганві: «Крішна й Баларама такі сильні, що самою Своєю волею творять, підтримують і знищують космічне проявлення. Крішна панує над усім космічним проявленням, але, на жаль, люди, яких спантеличила ілюзорна енерґія, не здатні зрозуміти Його могутности». Щоб надати ваги сказаному, він нагадав, як Крішна, мавши сім років, підняв пагорб Ґовардгану й тримав його сім днів, наче дитина іграшкову парасольку. Акрура відверто сказав Шатадганві, що завжди складав і складатиме Крішні, Наддуші всього створеного й причині всіх причин, свої найшанобливіші поклони. Коли й Акрура відмовився оборонити Шатадганву, той віддав камінь С’ямантаку Акрурі, а сам скочив на доброго коня (що вмів бігти надзвичайно швидко і за раз не спочиваючи міг подолати шістсот кілометрів) і втік з міста.

Дізнавшись за втечу Шатадганви, Крішна з Баларамою зійшли на колісницю, над якою майорів стяг з зображенням Ґаруди, і рушили в погоню. Крішна був дуже прогніваний на Шатадганву. Він волів убити його, бо той убив старшу людину, Сатраджіта. Сатраджіт доводився Крішні тестем, і шастри приписують, що той, хто постає проти старших, тобто чинить образу ґуру-друха, має бути покараний відповідно до того, наскільки тяжкою є образа, яку він вчинив. Шатадганва вбив Крішниного тестя, і тому Крішна постановив будь-що убити його.

Шатадганвів кінь геть знесилився і поблизу Мітгіли сконав. Кінь був уже не в підмогу, і тому Шатадганва щосили кинувся бігти. Щоб усе було по справедливості, Крішна з Баларамою також зійшли з колісниці й переслідували Шатадганву пішо. Наздогнавши Шатадганву, Крішна підняв Свій диск й стяв Шатадганві голову. Крішна почав шукати на тілі Шатадганви С’ямантаку, але самоцвіта не знайшов. Повернувшись до Баларами, Він сказав: «Шкода, що його вбито, тепер самоцвіта вже не знайти». Шрі Баларама порадив: «Спробуй повернутися й пошукати в Двараці. Можливо, він віддав самоцвіт комусь на зберігання». Сам Шрі Баларама хотів на декілька днів лишитися в Мітгілі, бо цар Мітгіли був Йому близький друг. Тому Крішна повернувся до Двараки Сам, а Баларама вступив у Мітгілу.

Цар Мітгіли, щасливий бачити Шрі Балараму гостем у своєму місті, привітав Господа гостинно й з великою пошаною. Щоб зробити Баларамаджі приємне, цар підніс Йому багато коштовних дарунків. Вийшло так, що Шрі Баларама прожив у мітгільського царя Джанаки Махараджі шанованим гостем кілька років. З нагоди скористався старший син Дгрітараштри Дурйодгана. Він приїхав до Баларами навчитися мистецтва битися булавою.

Крішна ж, убивши Шатадганву, повернувся до Двараки і, щоб втішити Свою дружину Сат’ябгаму, розповів їй, що Шатадганва, вбивця її батька, вже мертвий. Крім того Він повідомив, що при ньому самоцвіта не знайдено. По тому Крішна разом з Сат’ябгамою, як вимагають засади релігії, виконали обряд вшанування померлого батька. На церемонію зібралися всі родичі й друзі родини.

Акрура й Крітаварма були головні у змові проти Сатраджіта: це вони підмовили Шатадганву його вбити, але коли дізнались, що Шатадганва загинув від руки Крішни, а Сам Крішна повернувся до Двараки, вони з Двараки втекли. За Акруриної відсутности дварачани не почували себе безпечно, вони боялись пошести й природних нещасть. То був просто забобон: там, де є Крішна, пошести, голоду й природних нещасть бути не може. Однак коли Акрура поїхав з міста, у Двараці таки почалися нещастя. Було так, що в провінції Каші в межах Варанасі впала тяжка посуха, не було ні краплі дощу. Тоді цар Каші віддав дочку свою, Ґандіні, за Акруриного батька Швапгалку. Так нараяв царя Каші астролог, і сталося, що по одруженні царевої дочки зі Швапгалкою почалися дощі. Швапгалка володів надприродними силами, тому ж і сина його Акруру вважали за так само могутнього. Людям здавалось: там, де Акрура чи його батько, ніколи не буде стихійних нещасть, ані голоду, ні посухи. Добра та держава, в якій немає голоду, пошестей, надмірної спеки або холоду і де люди щасливі розумом, духом і тілом. І коли виникають якісь порушення, це зараз приписують відсутності в місті певної людини, що приносить місту щастя. Переказували, ніби причиною всім нещастям те, що в місті немає Акрури. По Акруринім від’їзді міські голови стали помічати несприятливі знамення — адже в місті не стало каменя С’ямантаки. Поговір ширився, і коли чутки дійшли до Господа Крішни, Він вирішив закликати Акруру з царства Каші назад.

Акрура доводився Крішні дядьком, тому, коли той повернувся до Двараки, насамперед Крішна привітав його, як годиться вітати старшого. Крішні, Наддуші в кожному серці, відомо все, що відбувається в серці. Тому, знаючи й найменші подробиці змови Акрури з Шатадганвою, Крішна говорив до Акрури, усміхаючись. Крішна звернувся до Акрури як до найщедрішого між людей. Він сказав:

— Любий дядьку, Я вже знаю, що Шатадганва лишив тобі камінь С’ямантаку. Прямих претендентів на С’ямантаку тепер немає, бо цар Сатраджіт синів не мав. Дочка його Сат’ябгама каменя того не прагне, однак син, якого вона чекає, буде Сатраджітів онук і, коли вступить у права на спадщину, стане повноправним претендентом на той камінь.

Господь Крішна натякнув, що Сат’ябгама ходить тяжкою і що син її стане справжнім претендентом на С’ямантаку і запевно відбере в Акрури той камінь.

Крішна мовив далі:

— Цей самоцвіт має таку силу, що жодній звичайній людині не втримати його коло себе. Знаю, в діях своїх ти дуже побожний, тому Я не заперечую, щоб ти тримав камінь у себе. Є проте одна складність: Мій старший брат Баларама не вірить, що камінь у тебе. Тому прохаю тебе, о великодушний, аби ти показав його всім Моїм родичам, хай їх не бентежать різні плітки. Ти ж не станеш заперечувати, що камінь у тебе — Ми бачимо, що багатство твоє зростає, і жертвопринесення ти робиш на вівтарі із щирого золота.

Властивість самоцвіта відома: хоч би де він був, він щодня виробляє майже дев’ять моундів щирого золота. Акрура справді отримував золото в такій кількості і не шкодуючи віддавав його для жертвопринесень. Отже, щоб довести, що камінь С’ямантака у Акрури, Господь Крішна вказав на те, що Акрура щедро жертвує золото.

Господь Крішна розмовляв з Акрурою приязно і ласкаво. Він казав чисту правду, і вражений Акрура, зрозумівши, що від Шрі Крішни нічого не сховаєш, приніс самоцвіт і поклав його перед Крішною. Навіть завинений у тканину, той сяяв наче сонце. Господь Крішна взяв С’ямантаку на долоню й показав його всім Своїм родичам і друзям, що були при тому, а тоді віддав його Акрурі, щоб усі знали: камінь — у Акрури, в Двараці.

Оповідь про камінь С’ямантаку дуже важлива. «Шрімад-Бгаґаватам» каже, що кожен, хто слухає історію про С’ямантаку, розповідає або й просто пам’ятає її, не знатиме неслави і, звільнившись від усіх наслідків гріховних дій, досягне цілковитої вмиротворености.
Так закінчується Бгактіведантів виклад п’ятдесят сьомого розділу книги «Крішна, Верховний Бог-Особа», назва якому «Вбивство Сатраджіта і покарання Шатадганви».