РОЗДІЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ

Одним з менших царів у Дваракадгамі був цар на ім’я Сатраджіт. Великий відданий бога Сонця, він колись отримав від нього у дарунок самоцвітний камінь С’ямантаку. Через той камінь між царем Сатраджітом і Ядавами постала незгода. Але потім Сатраджіт добром віддав Крішні камінь С’ямантаку разом зі своєю дочкою Сат’ябгамою, і все владналося. Вийшло так, що через самоцвіт Крішна одружився не лише з Сат’ябгамою, а ще й з Джамбаваті, дочкою Джамбавана. Ці два весілля відбули ще до народження Прад’юмни, про яке йшлося в останньому розділі першої частини. А зараз оповідь за царя Сатраджіта, як він вчинив образу проти Ядавів, як пізніше стямився й віддав Крішні свою дочку Сат’ябгаму і коштовний камінь С’ямантаку.

Цар Сатраджіт був великий відданий бога Сонця, і за якийсь час цар з богом Сонця заприязнилися. Задоволений з царя, бог Сонця подарував йому надзвичайний самоцвіт С’ямантаку. Цар Сатраджіт, повісивши його собі на шию як медальйон, став наче другий бог Сонця. З тим самоцвітом на шиї він прийшов до Двараки, і люди думали, що то бог Сонця завітав до міста відвідати Крішну. Всі знали, що Крішну, Верховного Бога-Особу, іноді відвідували півбоги. Тож коли Сатраджіт ходив Дваракою, всі жителі міста (крім Крішни) думали, що то бог Сонця. Всі знали царя Сатраджіта, а проте через сліпуче сяйво каменя С’ямантаки впізнати його були не годні.

Якось один з шанованих громадян, сплутавши Сатраджіта з богом Сонця, прийшов повідомити, що побачити Крішну прибув бог Сонця. Крішна саме грав у шахи. На повідомлення відгукнувся хтось із присутніх: «Світлий Господи Нараяно, Ти — Верховний Бог-Особа. Ти у вигляді Своє повної частки, Нараяни, Вішну, маєш чотири руки і тримаєш чотири реґалії: мушлю, диск, булаву й лотос. Насправді Ти володар усього сущого — Верховний Бог-Особа, Нараяна, але Ти зійшов у Вріндавану як дитя Яшодамати. Траплялося, вона зв’язувала Тебе мотузками, через що Тебе ще називають Дамодара».

Те, що Крішна є Верховний Бог-Особа, Нараяна — а саме так дивилися на Нього жителі Двараки — визнає і Шанкарачар’я, чільна постать філософської школи майавади. Вважаючи Господа безособистісним, він разом з тим не заперечував особистої форми Господа. Всі форми матеріального світу створюються, підтримуються і знищуються. Однак Верховний Бог-Особа, Нараяна, перебуває поза сферою чинности трьох якостей матеріального існування, і щоб переконати в тому менш розумних людей, які вважали Крішну за звичайну живу істоту, Шанкарачар’я твердив, що Бог безособистісний. «Безособистісний» означає, що на Нього не впливають умови матеріального існування. Він трансцендентна особа, яка не має матеріального тіла.

Жителі Двараки називали Крішну не тільки Дамодарою, а й Ґовіндою (це означає, що Крішна дуже любить корів і телят). А щоб указати на свій родинний з Ним зв’язок, звали Його Ядунанданою, бо Він прийшов як син Васудеви в династії Яду. Накінець, жителі Двараки називали Крішну верховним володарем усесвіту. Вони називали Крішну різними іменами й дуже пишалися тим, що живуть у Двараці і можуть щодня бачити Крішну на власні очі.

Коли до Двараки прийшов цар Сатраджіт, жителі її з гордістю думали: Крішна живе у Двараці як звичайна людина, а побачити Його приходять півбоги. Отже, вони повідомили Господа Крішну, що Його прийшов побачити осяйний бог Сонця. То не диво, що бог Сонця прийшов до Двараки, вважали вони, адже в усьому всесвіті шанувальники Верховного Бога-Особи знають, що Він з’явився у родині Яду і живе як один з її членів у Двараці. Скориставшись з нагоди, жителі Двараки висловили свою радість з цього приводу. Вислухавши Своїх громадян, всепроникаючий Бог-Особа, Крішна, лише усміхнувся. Задоволений словами жителів Двараки, Крішна повідомив, що людина, яка видалась їм богом Сонця, то насправді цар Сатраджіт, що прийшов у Двараку похвалитися своїм багатством — дорогоцінним каменем С’ямантакою, який подарував йому бог Сонця.

Сатраджіт прийшов не для того, щоб побачити Крішну; він думав тільки про С’ямантаку. Він встановив самоцвіт у храмі і запросив брахман, щоб поклонятися самоцвітові. Це один з прикладів того, як менш розумні люди поклоняються матеріальному. В «Бгаґавад-ґіті» сказано, що для того, щоб отримати плоди своєї кармічної діяльности негайно, небагаті на розум люди поклоняються півбогам, які є створіннями цього всесвіту. Таких людей називають словом «матеріаліст», яке вказує на того, хто шукає чуттєвого задоволення в матеріальному світі. Пізніше Крішна попрохає в царя Сатраджіта віддати Йому С’ямантаку, але той відмовиться, ще й встановить самоцвіт на вівтар, щоб поклонятися йому. Та й хто відмовився б поклонятися тому самоцвітові? Камінь С’ямантака мав силу кожного дня створювати велику кількість золота. Золото міряють на бгари. Згідно з цифрами, які наведено у ведичній літературі, одна бгара дорівнює 7,3 кілограмам золота, а один моунд — щось коло 37 кілограмів. Отже щодня самоцвіт створював золота близько 77 кілограмів. Крім того, ведична література містить відомості, що там, де поклоняються цьому самоцвітові, немає голоду, і де є цей камінь, не буває нічого несприятливого, ані пошести, ні хвороби.

Господь Крішна хотів навчити світ, що все найкраще слід пропонувати голові держави. Цар Уґрасена, голова над багатьма династіями, доводився Крішні дідом, і Крішна попрохав Сатраджіта подарувати С’ямантаку саме йому. Крішна виходив з того, що найкраще слід пропонувати цареві. Але Сатраджіт, поклоняючись півбогам, став справжнім матеріалістом, і замість того, щоб виконати прохання Крішни, розважив, що ліпше поклонятися самоцвітові, маючи з того 77 кілограмів золота щодня. Людям-матеріалістам, які мають золото в такій кількості, свідомість Крішни геть нецікава. Тому іноді, щоб виявити до них особливу ласку, Крішна матеріальне багатство у них відбирає — і тоді з них робляться великі віддані. Отже, Сатраджіт відмовився задоволити прохання Крішни і С’ямантаки не віддав.

За якийсь час меншому братові Сатраджіта, Прасені, запраглось похвалитися багатством родини. Він надяг самоцвіта на шию і, щоб похизуватися перед громадою, поїхав верхи до лісу. Коли він їздив по лісі, на нього напав великий лев, убив і його, і коня, на якому він їхав, а самоцвіт затяг до свого лігва. За це дізнався цар ґорил Джамбаван. Він убив лева в лігві, а камінь забрав. Джамбаван був великий відданий Господа ще від часів Господа Рамачандри, тому, не вважаючи цей коштовний камінь за щось дуже потрібне, дав його своєму малому синові за іграшку.

Сатраджітів молодший брат Прасена з лісу не повернувся, зник і С’ямантака. Для Сатраджіта то було велике горе. Він не знав, що брата вбив лев, а лева вбив Джамбаван. Замість того він думав, що раз Крішна хотів мати самоцвіт, а Йому не дали, то це Він силою забрав камінь у Прасени, а самого Прасену вбив. З того припущення пішов поговір, і Сатраджіт розніс його всією Дваракою.

Поголос, ніби Крішна вбив Прасену, аби забрати самоцвіт, поширився блискавично. Крішна не хотів неслави і тому вирішив піти до лісу і знайти С’ямантаку. Взявши з Собою кількох шанованих громадян Двараки, Крішна поїхав шукати Прасену, Сатраджітового брата. Вони знайшли тіло Прасени, що його розтерзав лев, знайшли і лева, що його вбив Джамбаван, якого ще часто називають Рікша. Було зрозуміло, що Рікша вбив лева голіруч, без ніякої зброї. Нарешті натрапили на величезну нору, що вела до Рікшиного дому. Крішна, знаючи, що його людям страшно лізти до печери, наказав їм лишатися, а Сам пішов темним ходом шукати Рікшу, Джамбавана. Крішна вступив у печеру і скоро помітив самоцвіт С’ямантаку, що ним бавився малий син Рікші. Крішна рушив до дитини забрати самоцвіт, але нянька, що доглядала Рікшиної дитини, побачивши перед собою Крішну, перелякалася, що Він забере коштовність, і почала кричати.

На няньчин крик з’явився розлючений Джамбаван. Насправді Джамбаван був великий відданий Господа Крішни, але він дуже гнівався і тому пана свого упізнати не зміг, думаючи, що перед ним звичайна людина. Тут варто згадати місце з «Бгаґавад-ґіти», де Господь повчає Арджуну: щоб піднестись на духовний рівень, слід звільнитися від гніву, пожадливости та хіті. Хіть, гнів і пожадливість, живучи разом в серці людини, стримують її поступ на духовнім шляху.

Не признавши в Крішні Свого пана, Джамбаван викликав Його на герць. Почалася велика битва. Крішна й Джамбаван билися наче два вороги-коршаки. Де труп, там пожива для коршаків, і вони жорстоко б’ються за здобич. Спершу Крішна з Джамбаваном взяли битися зброєю, тоді камінням, потім великими деревами, далі рукошма, аж почали стусати один одного кулаками, наче вдаряли блискавками. Кожен сподівався перемоги, але битва не припинялася багато днів — вороги билися без упину день крізь ніч. Битва тривала двадцять вісім днів і двадцять вісім ночей.

Натоді Джамбаван був найсильніша жива істота, але під неспинимим градом ударів Крішниних кулаків його тіло зробилося наче ватяне, сили покинули його. Джамбаван відчув, що надзвичайно втомився, все його тіло було мокре від поту. Хто цей супротивник, що так його знесилив? — дивувався він. Джамбаван добре знав, що силу має надлюдську, але коли геть знесилів під ударами Крішни, зрозумів, що Крішна не хто, а його Господь, Верховний Бог-Особа, що Йому він поклоняється. Для відданих ця історія має особливе значення. Напочатку Джамбаван не міг упізнати Крішну, бо зір йому застувала матеріальна прив’язаність. Він був прив’язаний до сина і до надзвичайно цінного каменя С’ямантаки, віддати якого Крішні шкодував. Побачивши Крішну, він розлютився, бо гадав, що Крішна прийшов забрати той самоцвіт. Такий є матеріальний світ: навіть надзвичайна фізична сила не допомогла Джамбавану усвідомити Крішну.

Крішна шукав Собі забави, Він прагнув порозважатися удаваною битвою зі Своїм відданим. Ми читаємо на сторінках «Шрімад-Бгаґаватам», що Верховний Бог-Особа має всі схильности й уподобання, які ми постерігаємо у людської істоти. Іноді Він прагне змагатися, показати Свою фізичну силу в битві, і коли Ним оволодіває таке бажання, Він обирає одного із Своїх відданих, що гідний взяти участь у тій забаві. Так, Крішна схотів потішитись удаваною битвою з Джамбаваном. З природи Джамбаван був відданий, але, слугуючи Крішні своєю фізичною силою, не впізнавав Його. Коли ж Крішна відчув вдоволення від битви, Джамбаван зрозумів, що супротивник його — Сам Верховний Господь. З цього випливає, що він збагнув Крішну через служіння. Подеколи Крішну можна вдоволити навіть б’ючись з Ним.

Джамбаван сказав Господеві: «Любий Господи, я вже зрозумів, хто Ти є. Ти — Верховний Бог-Особа, Господь Вішну, джерело всієї сили, багатства, слави, краси, мудрости й зречености». Слова Джамбавана підпирає і «Веданта-сутра», що проголошує Верховного Господа за вихідне джерело усього. Джамбаван називає Господа Крішну Верховною Особою, Господом Вішну: «Любий Господи, Ти — Творець усіх творців матеріального світу». Твердження це дуже повчальне для звичайних людей, що дивуються на дії людей надзвичайного розуму. Звичайну людину вражає винахід великого вченого, але Джамбаванові слова дозволяють зрозуміти, що вчений може винайти безліч дивовиж, але самого вченого створює Крішна. І Він створив не одного вченого, а мільйони, трильйони вчених по всьому всесвіті. Джамбаван далі сказав: «Ти Творець не лише творців, а й матеріальних елементів, якими маніпулюють так звані творці. Вчені творять чуда, користуючись природними фізичними елементами та законами природи, але ці всі елементи й закони створив теж Крішна. Це — справді науковий підхід. Людина менш розумна навіть не пробує зрозуміти, хто створив мозок ученого, вона задоволена, просто споглядаючи дивовижний витвір чи винахід учених.

Джамбаван казав далі: «Любий Господи! Чинник часу, що поєднує всі фізичні елементи — також Твій представник. Ти є Верховний чинник часу, в Тобі творіння починається, існує і накінець руйнується. А істоти, що, трансцендентні до фізичних елементів і чинника часу, маніпулюють складовими і вдосконалюють творення, є Твої невід’ємні частки. Отже, ніяка жива істота не творить незалежно. Розглянувши з належного погляду, як діють усі ті сили, можна збагнути, що Ти — верховний повелитель і Господь над усім. Любий Господи, я вже зрозумів, що Ти той самий Верховний Бог-Особа, кому я поклонявся як Господу Рамачандрі.

Рамачандра, мій Господь, намірився збудувати міст через океан, і я сам бачив, як захвилювався океан від самого погляду мого Господа. Коли захвилювався океан, всі живі істоти в ньому — кити, крокодили, риби тімінґіли — збентежилися. [Океанська риба тімінґіла здатна проковтнути навіть гігантського кита.] Океан був змушений розступитися й дати Рамачандрі перейти на острів Ланку [як уважають, нинішній Цейлон]. І нині люди пам’ятають, як будовано міст через океан від мису Коморін до Цейлону. Коли міст був збудований, усе царство Равани запалало. В битві Твої гострі стріли порубали тіло демона на кавалки, а голова його скотилася на землю. Тепер я знаю, що Ти не хто, а мій Господь Рамачандра. Немає більше нікого, хто б володів такою безмежною силою. Нікому іншому мене не перемогти».

Господа Крішну вдовольнила Джамбаванова мова і молитви, що той підніс. Щоб втишити Джамбаванові біль, Він почав розтирати Своїми лотосовими долонями Джамбаванове тіло. Втома від страшної битви враз минулася. Тоді Господь Крішна назвав Джамбавана царем, бо то він, а не лев, був володарем лісу — адже Джамбаван убив лева голіруч, без ніякої зброї. Крішна сказав Джамбаванові, що прийшов прохати С’ямантаки, бо відколи камінь С’ямантаку вкрали, нерозумні ганять Його. Крішна відверто сказав йому, що прийшов прохати самоцвіта, бо не хоче неслави. Джамбаван, оцінивши становище і прагнучи вдоволити Господа, віддав Йому не роздумуючи не лише камінь С’ямантаку, а й дочку свою, Джамбаваті, що була на порі. Він віддав її Крішні разом з самоцвітом.

Усе те — що Крішна одружився з Джамбаваті і отримав у дар С’ямантаку — відбулося в гірській печері. Крішна бився з Джамбаваном двадцять вісім днів. Жителі ж Двараки, прождавши на Нього при вході дванадцять днів, вирішили, що скоїлося лихо. Не знаючи напевно, що сталося, змучені й скорботні, вони повернулися до Двараки.

Коли дварачани повернулися без Крішни, вся родина — Крішнина мати Девакі, Його батько, Васудева, Його старша дружина Рукміні, всі друзі, кревні і мешканці палацу стали побиватися. Їхня любов до Крішни була природна, і тому вони узялись нарікати на Сатраджіта, бо це він був причиною того, що Крішна зник. Вони пішли поклонитися богині Чандрабгазі і молили її за щасливе повернення Крішни. Молитви жителів Двараки богиню вдоволили, і вона не зволікаючи дала їм своє благословення. Тої ж хвилі з’явився Крішна зі Своєю новою дружиною, Джамбаваті, й усі жителі Двараки й родичі Крішни невимовно зраділи. Ціла Дварака раділа так, ніби рідна людина повернулася з царства смерти. Всі думали, що вихід битви Крішни з Джамбаваном був смертельний для Крішни, і тому майже не сподівалися, що Він повернеться. А Крішна повернувся, та ще й не Сам, а з новою дружиною, Джамбаваті, і на відзначення радісної події справили бучне свято.

Тоді цар Уґрасена закликав до себе всіх значних царів та старійшин і Сатраджіта теж. Перед цілим зібранням Крішна пояснив, як здобув камінь у Джамбавана. Крішна хотів повернути коштовний камінь Сатраджітові. Однак Сатраджіту стало соромно через те, що він без потреби гудив Крішну. Камінь він узяв, але стояв мовчазний, втупивши очі в землю. Так нічого й не сказавши до зібрання, він повернувся з самоцвітом додому і почав міркувати, як відпокутувати свою провину перед Крішною, якого даремно неславив. Він розумів, що тяжко образив Крішну, і тому шукав способу Його задоволити.

Цар Сатраджіт волів утишити ту бурю, що її сам зняв через матеріальну прив’язаність, а саме через прив’язаність до самоцвіта С’ямантаки. Він справді мучився образою, що учинив був проти Крішни, і щиро бажав усе владнати. Крішна напутив його зсередини на добрий розум, і Сатраджіт вирішив віддати Крішні і самоцвіт, і свою прекрасну дочку Сат’ябгаму. Іншої можливости поліпшити становище не було, і тому він узявся лаштувати весільну церемонію для Крішни й своєї дочки. І камінь, і дочку він подарував Верховному Богові-Особі. Сат’ябгама була дівчина надзвичайної вроди і мала піднесені якості, тому Сатраджіт все чекав на гідного зятя, хоча її руки вже прохало багато царевичів. Але милістю Крішни він вирішив віддати дочку за Нього.

Господь Крішна був задоволений від Сатраджіта і повідомив його, що каменя С’ямантаки не потребує. «Ліпше хай лишається в твоєму храмі, — сказав Він. — Від того буде користь усім. Камінь С’ямантака перебуватиме у Двараці,і тому тут ніколи не буде голодомору, пошести чи надмірної спеки та холоду».