ВІРШ 4

У вступі до цієї праці ми писали: «Людське суспільство потребує науки про Крішну, яка існує про добро усього стражденного людства, і тому ми просто прохаємо провідників усіх націй оволодіти нею задля власного, суспільного та загальносвітового добра». Що це насправді так, видно з прикладу Махараджі Юдгіштгіри, самого уособлення добра. В Індії люди мріють про Рама-радж’ю, адже Верховний Бог-Особа був ідеальним царем, та й усі інші царі й імператори Індії вершили долю світу, дбаючи за процвітання всіх живих істот, народжених на землі. Слово прадж, вжите у вірші, має велике значення. Етимологічно це слово означає «той, хто народився». На землі існує багато видів живих істот    —    від жителів вод до досконалих людських істот, і всіх їх називають прадж. Господа Брахму, творця цього всесвіту, називають праджапаті, бо він є пращуром усіх народжених істот. Отож слово прадж має смисл ширший, ніж йому надають нині. Цар відповідає за всі живі істоти    —    ті, що живуть у воді, за рослини, дерева, плазунів, птахів, звірів та людей. Кожна істота є невід’ємна частка Верховного Господа (Б.-ґ. 14.4), і на царя, що представляє Господа, покладений обов’язок усіляко захищати кожну з них. Не так діють президенти та диктатори нинішньої здеморалізованої системи правління: за нижчих тварин ніхто не дбає, а так званий захист надають тільки вищим тваринам. Насправді ж врядування державою    —    велика наука, і навчитися її може лише той, хто знає науку про Крішну. Опанувавши науку про Крішну, можна стати найдосконалішою в світі людиною, а якщо науки про Крішну не знати, то фахові навички й наукові ступені, здобуті в навчальних закладах, не мають ніякої цінности й змісту. Махараджа Юдгіштгіра досконало володів наукою про Крішну: у вірші сказано, що якостей голови держави він набув, весь час поглиблюючи свої знання з цієї науки, тобто весь час виконуючи віддане служіння Господеві. Подеколи батькове обходження з сином може здатися жорстоким, але то не означає, що батько не знає, яким він повинен бути. Батько завжди батько, бо думає тільки про добро для свого сина. Батько хоче, щоб його діти перевершили його в житті. Так і цар Махараджа Юдгіштгіра, саме уособлення добра, прагнув, щоб усі, хто перебував під його владою, і насамперед люди, тобто істоти з розвинутішою свідомістю, стали відданими Господа Крішни і завдяки тому отримали б змогу звільнитися від беззмістовности матеріального існування. «Все задля добра підданих»    —    таке було гасло Махараджі Юдгіштгіри, і, бувши уособленням добра, він чудово знав, що є для них справжнім добром. Саме це, а не чуттєва втіха, демонічний принцип ракшасі, було підвалиною його врядування. Махараджа Юдгіштгіра був ідеальний цар, і він нічого не прагнув для себе; а за чуттєву втіху не могло навіть ітися, бо всі чуття він повсякчас використовував у любовному служінні Верховному Господеві, яке обіймає і служіння окремим живим істотам, невід’ємним часткам цілого. Люди, котрі стараються служити невід’ємним часткам і водночас нехтують ціле, просто марнують свої час і сили; вони подібні до людини, що поливає водою листя дерева, не дбаючи про коріння. Якщо підливати коріння, це само собою прекрасно живить і листя, але лити воду лише на листя означає просто марнувати енерґію. Отож, Махараджа Юдгіштгіра завжди служив Господеві, і завдяки тому невід’ємним часткам Господа, живим істотам, за його врядування були забезпечені ідеальні умови в цьому житті й можливості для поступу в житті наступному. Ось таким має бути досконале врядування державою.