ВІРШ 17

«Я живу щасливо... в мене все гаразд... грошей у банку в мене доволі... в мене вже досить майна, є що залишити дітям... я досяг успіху... бідні санн’ясі в усьому залежать від Бога, але приходять жебрати до мене... Отож, я значніший від Верховного Бога». Ось такі та інші думки ворушаться у мозкові домогосподаря, який зі своїми безумними прив’язаностями не здатний помітити плину вічного часу. Кожному з нас відміряно певну кількість років, і цього терміну, що його визначає вишня воля, не подовжити і на мить. Цінний час треба використовувати дуже ощадливо, і насамперед людині, тому що навіть хвилі не повернути й за тисячі зароблених у поті чола золотих монет. Кожну мить свого життя людина повинна використовувати на те, щоб остаточно розв’язати проблеми існування, тобто щоб вирватися з круговороту повторюваних народжень та смертей у 8 400 000 видах життя. Сама істота є вічна: вона ніколи не народжується і ніколи не вмирає, а причина всіх її страждань    —    матеріальне тіло, що народжується і вмирає, хворіє і старіє. Тупі люди забувають, що існує ця проблема. Вони не мають щонайменшого уявлення про те, як розв’язати проблеми життя, і тому загрузають у тимчасових родинних стосунках, не розуміючи, що вічний час непомітно минає і що кожна мить зменшує відміряне життя, так і не наблизивши їх до розв’язку найбільшої проблеми    —    проблеми повторюваних народжень та смертей, хвороб та старости. Це називається ілюзія.

Однак вплив цієї ілюзії не поширюється на того, хто пробудився до відданого служіння Господеві. Юдгіштгіра Махараджа та його брати Пандави присвятили себе на служіння Господу Шрі Крішні, і тому їх мало вабило до оманного щастя матеріального світу. Як ми казали раніше, Махараджа Юдгіштгіра зосередився на служінні Господу Мукунді (Господу, що дарує звільнення), і тому його не вабило навіть до розкошів райського царства, бо щастя минуще й оманливе навіть на планеті Брахмалока. Жива істота вічна, а тому щасливою вона може бути тільки у вічній оселі, Божому царстві (паравйомі), звідкіля ніхто не повертається до цього світу повторюваних народжень та смертей, хвороб та старости. Отже, для вічної живої істоти будь-які вигоди в житті чи матеріальне щастя, що не забезпечують вічного життя, є лише ілюзією. І тільки той, хто зрозумів це, справді посідає знання. Така мудра людина здатна пожертвувати будь-яким матеріальним щастям заради того, щоб досягти мети своїх прагнень, тобто брахма-сукгам, абсолютного щастя. Ось якого щастя шукають істинні трансценденталісти. Голодну людину не зроблять щасливою навіть усі блага світу, якщо її наперед не нагодувати, і так само людини, що відчуває голод за вічним абсолютним щастям, не вдоволить ніяке матеріальне щастя. Отже, цей вірш стосується не до Махараджі Юдгіштгіри і не до його братів чи матері. Цей вірш    —    для таких, як Дгрітараштра, напутити кого і прийшов Відура.