ВІРШ 33
йатреме сад-асад-рӯпе
пратішіддге сва-савід
авідйайтмані кте
іті тад брахма-даранам
йатра — коли; іме — у всіх цих; сат-асат — грубих і тонких; рӯпе — у формах; пратішіддге — коли усунуті; сва-савід— самоусвідомленням; авідйай—невіглаством; тмані— душі; кте— накинуті; іті— так; тат— то є; брахма-даранам — бачити Абсолют.
Коли шляхом самоусвідомлення людина пересвідчується, що ні грубе, ні тонке тіла не мають нічого спільного з чистим «я», тоді вона бачить і себе, і Господа.
ПОЯСНЕННЯ: Різниця між самоусвідомленням і матеріальною ілюзією полягає в розумінні того, що всі тимчасові й ілюзорні нашарування матеріальної енерґії у формі грубого та тонкого тіл — це лише зовнішні покрови душі. Ці покрови виникають лише через невігластво. Бога-Особу такі покрови ніколи не вкривають. Твердо засвоїти ці істини означає звільнитися, тобто побачити Абсолют. Отже, щоб довершено усвідомити себе, треба стати на шлях релігійного, духовного життя. Усвідомити себе означає перенести увагу із задоволення потреб грубого й тонкого тіл на діяльність душі. Поштовх до діяльности виходить з душі, однак якщо діяти в невігластві щодо справжнього становища душі, така діяльність стає ілюзорною. Через невігластво жива істота пов’язує свої інтереси з тим, що дає користь грубому і тонкому тілам, і тому все, що ми робимо, життя у життя обертається внівець. Однак якщо людина розвивається в правильному напрямку, вона приходить розуміння, яка є природа її «я», і з цього часу вже починає діяти власне душа. Таку людину, чия діяльність є безпосередньою діяльністю душі, називають джіван-мукта, тобто звільненою навіть у зумовленому бутті.
На цей досконалий рівень самоусвідомлення не прийти ніякими штучними методами — його досягають тільки біля лотосових стіп Господа, незмінно трансцендентного. В «Бгаґавад-ґіті» Господь каже, що Він присутній у серці кожного і що Він один є джерело всього знання, пам’яті та забуття. Коли жива істота хоче бути тим, хто насолоджується матеріальною енерґією (тобто ілюзорними явищами), Господь вкриває живу істоту тьмою забуття, і тоді жива істота починає хибно вважати, що грубе тіло й тонкий розум — це і є її єство. Коли ж на шляху розвитку трансцендентного знання істота починає молити Господа про звільнення її від кайданів забуття, Господь зі Своєї безпричинної ласки забирає з-перед її очей завісу ілюзії, і тоді, осягаючи, хто вона є, істота віддає себе на служіння Господеві і звільняється із зумовленого життя, повернувшись до свого одвічного природного становища. Все це Господь робить або через посередництво Своєї зовнішньої енерґії, або безпосередньо через Свою внутрішню енерґію.