12
сарватрскгалітдеа
сапта-двіпаіка-даа-дгк
анйатра брхмаа-кулд
анйатрчйута-ґотрата
сарватра — всюди; аскгаліта — незаперечний; деа — наказ; сапта-двіпа — сім островів; ека — один; даа-дгк — правитель, що тримає в руках берло; анйатра — крім; брхмаа-култ — брахманів та святих осіб; анйатра — крім; ачйута-ґотрата — нащадків Верховного Бога-Особи (вайшнавів).
Махараджа Прітгу був єдиний правитель і тримав у руках берло влади над усіма сімома островами на поверхні земної кулі. Його накази були незаперечі, і ніхто не міг піти проти них, крім святих, брахманів та нащадків Верховного Бога-Особи [вайшнавів].
ПОЯСНЕННЯ: Сапта-двіпа — це сім великий островів, чи континентів, на поверхні земної кулі: 1) Азія; 2) Європа; 3) Африка; 4) Північна Америка; 5) Південна Америка; 6) Австралія і 7) Океанія. Сучасні люди гадають, що за ведичних чи доісторичних часів ніхто не знав про Америку та про інші частини світу, але це не відповідає дійсності. Прітгу Махараджа правив світом ще за багато тисяч років до так званої доісторичної доби, але тут виразно зазначено, що вже в ті часи інші частини світу були не лише відомі людям, але й корилися владі одного царя, Махараджі Прітгу. Сам Прітгу Махараджа, слід гадати, жив у Індії, бо в одинадцятому вірші цієї глави згадано, що він жив в долині між Ґанґою та Ямуною. До цих земель, відомих за назвою Брахмаварта, належить частина сучасного Пенджабу та північна Індія. Цілком очевидно, що колись індійські царі правили всім світом і дотримувалися ведичної культури.
Вжите в цьому вірші слово аскгаліта означає, що ніхто в світі не міг порушити царських наказів. Однак цар ніколи не намагався креувати святих осіб чи нащадків Верховного Бога-Особи, Вішну. Верховний Господь відомий як Ач’юта. Арджуна теж називає так Господа Крішну в «Бгаґавад-ґіті» (1.21): сенайор абгайор мадгйе ратга стгпайа ме ’чйута. Ач’юта означає «той, хто ніколи не падає». Господь ніколи не падає, бо на Нього ніколи не впливають ґуни матеріальної природи. Коли жива істота падає зі свого первинного становища в матеріальний світ, вона стає ч’ютою, тобто забуває свої стосунки з Ач’ютою. Насправді кожна жива істота — це невід’ємна частка, або дитина, Верховного Бога-Особи. Потрапляючи під вплив ґун матеріальної природи, жива істота забуває про цей зв’язок із Господом і себе за представника того чи іншого виду життя. Проте коли вона відроджує свою первинну свідомість, вона вже не бере до уваги таких тілесних позначень. Про це свідчать вжиті в «Бгаґавад-ґіті» (5.18) слова паіт сама-даріна.
Матеріальні позначення розмежовують людей за кастою, кольором шкіри, віросповіданням, національністю і т. д. Належність до тої чи іншої ґотри, чи роду, визначають за походженням матеріального тіла, але коли людина розвиває свідомість Крішни, вона стає членом Ач’юта-ґотри, родини Верховного Бога-Особи, і відтоді залишається трансцендентною до поділу людей за кастою, кольором шкіри чи національністю.
Влада Прітгу Махараджі не поширювалася ні на брахмана-кулу, великих знавців ведичної мудрості, ні на вайшнавів, що завжди вищі за всі ведичні приписи. Тому в писаннях сказано:
арчйе вішау іл-дгір ґурушу нара-матір ваішаве джті-буддгір
вішор в ваішавн калі-мала-матгане пда-тіртге ’мбу-буддгі
рі-вішор нмні мантре сакала-калуша-хе абда-смнйа-буддгір
вішау сарвеварее тад-ітара-сама-дгір йасйа в нракі са
«Той, хто вважає храмове Божество за кам’яну чи дерев’яну скульптуру, духовного вчителя, який належить до учнівської спадкоємності, — за звичайну людину, вайшнаву з Ач’юта-ґотри — за представника якоїсь касти чи віросповідання, а чаранамріту чи воду Ґанґи — за звичайну воду, є жителем пекла» («Падма Пуран»).
З цього вірша можна зробити висновок, що, поки люди не піднялися на рівень вайшнавів та брахманів, нікому непідвладних, вони повинні коритися царю. Брахмана — це той, хто пізнав Брахман, або безособистісний аспект Абсолютної Істини, а вайшнава — це той, хто служить Верховному Богові-Особі.