РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Ні в якому разі не можна терпіти блюзнірства щодо Господа чи Його відданих. Стосовно цього в Десятій пісні «Шрімад- Бгаґаватам» (74.40) Шукадева Ґосвамі каже Парікшіту Махараджі: «Любий царю! Якщо людина, почувши слова блюзнірства в бік Господа чи Його відданих, не йде геть з цього місця, вона втрачає усі плоди своєї доброчесної діяльности».

В одному вірші «Шікшаштаки», яку склав Господь Чайтан’я, сказано: «Відданий повинен бути терплячішим за дерево і смиреннішим від травинки. Він повинен щиро вшановувати інших і не приймати жодних почестей для себе». Проте попри що Господь Чайтан’я, гравши роль відданого був надзвичайно смиренний та покірливий, Він, почувши, що Шрі Ніт’янанду поранено, негайно кинувся до місця події, щоб убити кривдників, Джаґая та Мадгая. Те, що Господь Чайтан’я повівся так, дуже повчально. З Його поведінки видно, що вайшнава має бути смиренним і покірливим, коли йдеться про його власну особу; але якщо заторкнуто честь Крішни чи Його відданого, він не стане терпіти і найменшої кривди.

Є три способи повести себе, коли трапляється бути присутнім при блюзнірстві. Якщо хтось ганить Господа і відданих, треба бути достатньо вмілим, щоб переконливими доказами змусити його замовчати. Якщо ми неспроможні подолати кривдників у такий спосіб, тоді замість далі покірно слухати слова огуди ми маємо накласти на себе руки. І нарешті, якщо відданий не може вдатися ні до першого, ні до другого способів, є третій спосіб: треба негайно піти з цього місця геть. Якщо ж відданий не вдався до жодного з цих трьох заходів, він втрачає своє становище.

У «Падма Пурані» сказано, що вайшнава повинен прикрашати своє тіло тілакою і намистом з туласі: «Побачивши того, хто носить на шиї намисто з туласі, позначає дванадцять частин свого тіла, як храми Вішну, характерними атрибутами Вішну [чотири предмети у чотирьох руках Господа Вішну — мушля, булава, диск і лотос] і чий лоб прикрашений вішну- тілакою, слід знати, що це один з відданих Господа Вішну в цьому світі. Сама присутність таких відданих у цьому світі очищує його, і хоч би де вони перебували, те місце стає не зугірш Вайкунтги».

У «Сканда Пурані» є подібне твердження: «Якщо людину прикрашає тілака або ґопі-чандана [різновид глини, що нагадує землисту глину, яку використовують як фільтр у валянні сукна; таку тілаку виготовляють у деяких місцях Вріндавани], на тілі її написані святі імена Господа, а на шиї та грудях вона носить намисто з туласі, ямадути не сміють наближатися до цієї людини». Ямадути — посланці царя Ями (повелителя смерти), що карає грішників. Посланці Ямараджі ніколи не приходять по вайшнав. У «Шрімад-Бгаґаватам», в оповіді про звільнення Аджаміли, сказано, що Ямараджа суворо заказав своїм помічникам наближатися до вайшнав. Вайшнави — поза сферою повноважень Ямараджі.

У «Падма Пурані» також зазначено: «Той, чиє тіло прикрашене святими іменами Господа, що нанесені сандаловою пастою, звільняється од усіх наслідків своїх гріховних вчинків і після смерти іде на Крішналоку жити в товаристві Верховного Бога-Особи».

Далі вказано, що слід носити квіткові ґірлянди, які були запропоновані Божеству. У зв’язку з цим в Одинадцятій пісні «Шрімад-Бгаґаватам» (6.46) Уддгава каже Крішні: «Любий Крішно! Я брав собі речі, якими Ти користувався і якими втішався — квіткові ґірлянди, священні предмети, шати й прикраси, і я споживав лише рештки Твоєї їжі, бо я — Твій слуга. Тому я певний, що чар матеріальної енерґії не вкриє мене». Смисл сказаного в тому, що людина, якщо її звичкою стало прикрашати своє тіло знаками тілаки, нанесеними глиною ґопі-чандана або сандаловою пастою, і якщо вона носить ґірлянди, що були запропоновані Крішні, вже не вляже чарові матеріальної енерґії, і під час її смерти слуги Ямараджі вже точно не прийдуть по неї. Навіть якщо хтось не дотримує усіх вайшнавських приписів, але їсть рештки запропонованої Крішні страви, крішна-прасад, він поступово набуде належних якостей, щоб піднятися до рівня вайшнави.

Щодо цього у «Сканда Пурані» Господь Брахма каже Нараді: «Любий Нарадо! Усі, хто надягає на себе квіткові ґірлянди, які носив Крішна, обов’язково звільняться від усіх хвороб та інших наслідків своєї гріховної діяльности і поступово очистяться від скверни матерії».

У «Дварака-махатм’ї» Господь Крішна вказує на важливість того, щоб відданий танцював перед Божеством: «У того, хто в радісному пориві танцює переді Мною, поринаючи в океан екстазу відданости, і виявляє різні тілесні ознаки екстазу, згоряють вщент усі до одного наслідки гріховних дій, що накупчилися за тисячі і тисячі років». У цій самій книзі Нарада стверджує: «Хоч би хто була людина, але коли вона плескає в долоні і танцює перед Божествами, виявляючи ознаки екстазу, всі птахи її гріховних вчинків знімаються і відлітають геть». Коли людина плескає у долоні, птахи розлітаються, і так само птахи усіх гріховних вчинків, що сидять на нашому тілі, розлітаються, якщо ми просто, плескаючи у долоні, танцюємо перед Божеством Крішни.

У «Нарадія Пурані» щодо вшанування Божества поклонами сказано: «Ні в якому разі не можна вважати, що виконавець великих ритуальних жертвопринесень рівний тому, хто просто вшановує Господа, схиляючись перед Ним у поклоні». Особа, що здійснила багато великих жертвопринесень, обов’язково споживатиме плоди такої благочестивої діяльности, але коли вони вичерпаються, вона буде змушена знову народитися на Землі, тимчасом як той, хто хоч раз шанобливо схилився перед Божеством, вже не повернеться до цього світу — він піде просто до царства Крішни.

У «Брахманда Пурані» сказано: «Якщо хтось під час свята колісниць Ратга-ятра бачить колісницю, що везе Господа, і піднімається з місця, щоб привітати Його, він очищується від усіх наслідків своїх гріховних дій».

У «Бгавіш’я Пурані» є твердження, подібне до наведеного вище: «Якщо навіть і найнижча з походження людина на свято Ратга-ятру супроводжує колісницю з Божествами спереду або ззаду, вона неодмінно досягне становища, в якому зможе втішатися всіма щедротами Вайкунтги нарівні з Вішну».

У Пуранах сказано: «Ті, хто відвідує святі місця прощі, як оце Вріндавана, Матгура чи Дварака, поістині гідні хвали. Такі відвідини святих місць допоможуть їм перетнути пустелю матеріального існування».

Ми вже пояснювали, що у Вріндавані, Матгурі і Двараці всі віддані мають змогу відвідувати різні храми, які є в цих святих місцях. За те, яку користь дає відвідування храмів Господа Крішни, йдеться у книзі «Харі-бгакті-судгодая»: «Чисті віддані, чиє чисте віддане служіння в свідомості Крішни саме спонукає їх іти до храму, щоб побачити Божество Вішну, напевно не будуть знову вкинуті до в’язниці материного лона». Зумовлена душа забуває, яких мук ще до свого народження вона зазнавала в утробі матері, але насправді це дуже неприємний досвід. Тому, хто хоче уникнути страждань, пов’язаних зі становищем істоти в матеріальному світі, радять у настрої відданости відвідувати храм Вішну. Тоді людині буде нескладно звільнитися від страждань, що пов’язані з народженням у матеріальному світі.

У «Харі-бгакті-судгодаї» сказано: «Той, хто обходить по колу Божество Вішну, виходить з кола повторюваних народжень і смертей у матеріальному світі». Зумовлена душа в матеріальному світі йде по колу крізь повторювані народження та смерть, але цьому ходінню по колі можна покласти край, якщо просто обходити по колі Божества у храмі.

В Індії існує традиція дотримувати чатурмас’ї протягом чотирьох місяців дощової пори року (що припадає приблизно на липень, серпень, вересень і жовтень), починаючи від місяця шравана. Святі особи, які звичайно не мають звичая затримуватись довго на одному місці, бо подорожують, поширюючи скрізь свідомість Крішни, впродовж цих чотирьох місяців лишаються десь в одному місці, здебільшого у якомусь зі святих місць прощі. У цей період вони строго дотримуються певних особливих правил і приписів. У «Сканда Пурані» сказано, що, якщо протягом цього періоду хтось обходить навколо храму Вішну принаймні чотири рази, слід знати, що він вже обійшов цілий усесвіт та відвідав усі святі місця, повз які течуть води Ґанґи. Той, хто дотримує визначених для чатурмас’ї реґулівних засад, отримує змогу швидко піднятися на рівень відданого служіння.

Арчана означає ритуал поклоніння Божеству в храмі. Виконуючи ритуал храмового поклоніння Божеству, людина тим підтверджує, що вона є не тіло, а духовна душа. У Десятій пісні «Шрімад-Бгаґаватам» (81.19) розказано, як Судама, наближений друг Крішни, коли йшов до дому брахмани, шепотів до себе: «Той, хто просто поклоняється Крішні, вже звідав усю можливу втіху, яку дають райські розкоші, звільнення, панування над планетними системами всесвіту, усі багатства цього матеріального світу та містичні сили, що приходять унаслідку практикування йоґи».

Ці слова Судама бурмотів до себе після цілої низки подій. Шрі Крішна наказав Своєму другові Судамі піти до когось із брахман попросити їжі. Брахмани саме здійснювали велике жертвопринесення, і тому Шрі Крішна сказав Судамі звернутись до них, сказавши, що, мовляв, Крішна з Баларамою голодні і хочуть їсти. Коли Судама прийшов до брахман, ті відмовилися дати їжу, але їхні дружини, почувши, що Шрі Крішна хоче їсти, взяли багато смачних страв і чимшвидше пішли до Нього, щоб запропонувати їх Йому. У «Вішну-рахас’я» також сказано: «Хто, живучи у матеріальному світі, поклоняється Вішну, отримує змогу без труднощів досягти Вайкунтгалоки — вічного й блаженного царства Бога».

«Вішну-рахас’я» стверджує: «Будь-хто з тих, що намагаються влаштувати поклоніння Господу якнайліпше, так, як це роблять для царя його наближені, після смерти неодмінно буде піднесений до обителі Крішни». В Індії храми і справді так само пишні, як палаци. Вони не схожі на звичайні споруди: адже поклонятися Крішні треба з такою самою пишнотою, що нею оточують царя в його палаці. Отож у Вріндавані є сотні храмів, і у тих храмах Божествам поклоняються з усією можливою пишнотою. В «Нарадія Пурані» сказано: «Якщо хтось затримався у храмі Господа принаймні на кілька хвилин, він неодмінно досягне трансцендентного царства Бога».

Отже, висновок буде такий, що заможні люди повинні споруджувати прекрасні храми і дбати про пишне поклоніння Вішну, бо тоді загал радо йтиме до таких храмів, а це означатиме, що всі ті люди матимуть сприятливу можливість танцювати перед Господом, оспівувати Його святе ім’я чи принаймні чути святе ім’я Господа. Завдяки таким влаштуванням кожному буде дана можливість бути піднесеним до царства Бога. Іншими словами, навіть звичайна людина, просто відвідуючи такий храм, матиме можливість отримати найвищі благословення, а вже віддані, що постійно слугують Господу в повній свідомості Крішни, і поготів.

Щодо цього в Четвертій пісні «Шрімад-Бгаґаватам» (21.31) наведені такі слова царя Прітгу, що звертається до своїх підданих: «Дорогі мої громадяни, прошу, не забувайте, що Верховний Бог-Особа, Харі, — це спражній визволитель усіх падших зумовлених душ. Жодному півбогові не до снаги стати таким визволителем, бо півбоги самі зумовлені. Одній зумовленій душі ніколи не звільнити іншої зумовленої душі. Звільнити того, хто є зумовлений, на силі лише Крішна або Його істинний представник. Води Ґанґи течуть від пальця на нозі Господа Вішну і, спадаючи на Землю та інші планети, звільняють усі грішні зумовлені живі істоти. То хіба є потреба обговорювати питання про звільнення в стосунку тих, що без останку присвятили себе на служіння Господеві? Нема жодного сумніву в тому, що вони одержать звільнення, навіть якщо накопичили гори гріховних наслідків з багатьох життів». Іншими словами, той, хто поклоняється Божествам, може бути звільнений практично від усіх нагромаджених за незліченні колишні народження наслідків своїх гріховних дій. Ми вже описали, як поклонятись Божествам, і дотримуватись цих правил та приписів слід з усією серйозністю.

У «Лінґа Пурані» стосовно уславлення Господа і співу пісень про Нього сказано: «Брахмана, що не припиняє оспівувати славу Верховного Бога-Особи, неодмінно буде піднесений до обителі Господа. Господу Крішні такий спів до серця більше, ніж навіть ті молитви, що їх пропонує Йому Господь Шіва».

Коли хтось вголос співає славу діянням Господа, Його якостям, формі тощо, таке оспівування називається санкіртаною. Санкіртаною називають також соборне оспівування святого імені Господа.

«Вішну-дгарма» вихваляє таке оспівування громадою святого імені: «Любий царю! Ім’я «Крішна» таке сприятливе, що кожний, хто виспівує це святе ім’я, разом звільняється від будь-якого впливу наслідків гріховної діяльности, що їх накопичив протягом багатьох життів». Це — істина. «Чайтан’я- чарітамріта» також підтверджує: «Святе ім’я Крішни, раз вимовлене, може протидіяти стільком наслідкам гріховних вчинків, що їх людина навіть не здатна зробити». Грішник, хоч би скільки гріхів він вчинив, не здатний скоїти їх стільки, щоб їх усі не спалило б ущент вимовлене раз ім’я «Крішна».

У Сьомій пісні «Шрімад-Бгаґаватам» (9.18) Прахлада Махараджа підносить до Господа таку молитву: «Любий Господи Нрісімхо! Аби я зумів піднятися до рівня Твого слуги, я міг би слухати про Твої діяння. Ти є верховний друг і верховне Божество на поклоніння. Твої розваги трансцендентні, і, просто слухаючи за них, можна звести внівець дію всіх наслідків своїх гріховних учинків. А тому мені до всіх тих наслідків моїх гріховних учинків байдуже, бо, просто слухаючи про Твої розваги, я повністю звільнюсь від скверни матеріальних прив’язаностей».

Є дуже багато пісень, що прославляють діяння Господа. Наприклад, «Брахма-самхіта», яку проспівав Господь Брахма, «Нарада-панчаратра», дана від Шрі Наради Муні, і «Шрімад- Бгаґаватам», який вийшов з вуст Шукадеви Ґосвамі. Будь-хто, слухаючи ці пісні, може без труду звільнитися від корости матеріального занечищення. Слід зробити так, щоб змогу чути ці пісні про Бога мали всі без винятку. Вони прийшли до нас з давніх-давен, крізь мільйони років, і люди й подосі мають можливість співати їх і здобувають собі з того найвище благо. Отож чому б нам не скористатися з цього дару і так сягнути звільнення?

У Першій пісні «Шрімад-Бгаґаватам» є місце (5.22), де Нарада Муні каже своєму учню В’ясадеві: «Любий В’ясо! Знай, що для всіх, хто накладає на себе суворі покути та вдається до суворих аскез, для всіх тих, хто вивчає Веди, здійснює великі жертвопринесення, декламує ведичні гімни, обмірковує трансцендентне знання і діє доброчинно, найвищою нагородою за всю таку праведну діяльність є дар можливости спілкуватися з відданими та в їхньому гурті оспівувати славу Господа». Отже, як вказано тут, прославляти і оспівувати Господа є найпіднесенішою для живої істоти діяльністю.

Повторення мантри, або ведичного гімна, стиха і повільно називають джапою, а повторення цієї ж мантри уголос називають кіртаною. Наприклад, коли ми промовляємо маха- мантру (Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе / Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе) упівголоса, так, щоб було чутно тільки нам самим, це називають джапою. А голосне скандування цієї мантри, так щоб чули інші, називається кіртаною. Маха-мантра придатна як для джапи, так і для кіртани. Джапу практикують для власного добра, а кіртана дає добро усім, хто її чує.

У «Падма Пурані» сказано: «Для кожного, хто стиха або вголос повторює святе ім’я, негайно відкриваються усі шляхи до звільнення, ба й до небесного блаженства».

У «Сканда Пурані» стосовно впокорености лотосовим стопам Господа сказано, що серйозні віддані приносять свою покірність Крішні такими трьома способами: 1)сампрартганатміка , з великим почуттям молячись до Всевишнього ; 2)дайн’яводгіка, смиренно передаючи себе на ласку Господа; 3)лаласамайі , прагнучи досконалости певного рівня. Таке прагнення досконалости певного рівня у духовному житті не є прагненням чуттєвої втіхи. Коли індивідуум деякою мірою усвідомив свої природні стосунки з Верховним Богом-Особою, він починає розуміти своє справжнє становище і відтак хоче відновити його — бути другом, слугою, кимось із батьків або коханою Крішни. Це — лаласамайі, або палке прагнення досягнути власного природного становища. Коли жива істота, прийшовши рівня досконалости в духовному поступові й отримавши одкровення, усвідомлює свої справжні стосунки з Господом, ця покірливість лаласамайі приводить на рівень досконалого звільнення, який позначають терміном сварупа-сіддгі.

У «Падма Пурані» таке відчуття покірливости Господу, яке характеризує емоційний стан відданих, виражене в такій молитві: «Мій Боже! Відомо, що дівчата мають природний потяг до юнаків, а юнаків, цілком природно, вабить до дівчат. Я молюся біля Твоїх лотосових стіп, щоб мій розум так само завжди тягнувся до Тебе без жодних спонук». Наведений приклад є дуже слушний. Коли юнак бачить дівчину чи навпаки, між ними виникає природний потяг — викликати його жодними штучними способами не потрібно. Природний потяг вже присутній внаслідок статевого збудження, і молодих людей не потрібно спеціально навчати, аби він з’явився. Це матеріальний приклад; а відданий, молячись до Господа, прохає в Нього, щоб у ньому розвинувся подібний спонтанний любовний потяг до Верховного Господа, потяг, який не мотивували б ніякі корисливі бажання. Такий природний потяг до Господа якраз і є досконалою стадією самоусвідомлення.

У цій же «Падма Пурані» йдеться також про впокореність у великім смиренні. Там сказано: «Любий Боже! Більшого грішника, ніж я, не знайти. І в цілому світі немає кривдника більшого, ніж я. Я скоїв стільки гріхів, кривди й образ, що, коли приходжу сповідуватись у своїх гріховних вчинках перед Тобою, мене переповнює сором». Чутися так для відданого цілком природно. Що стосується зумовленої душі, немає нічого дивного у тому, що в минулому вона накоїла чимало гріхів; їй слід визнати це перед Господом і покаятися. Щойно відданий щиро зробить це, Господь прощає його. Але це не означає, що можна, покладаючись на безпричинну ласку Господа, знову й знову чинити ті самі гріхи і при тому розраховувати, що Господь знову й знову прощатиме їх. Мислити так може тільки геть безсоромна людина. Відданий недвозначно каже тут: «Коли я приходжу сповідатись у своїх гріховних вчинках, мене переповнює сором». Отже, якщо хтось не соромиться своєї гріховної діяльности і далі чинить ті самі гріхи, сподіваючись, що Господь вибачить його, це вищою мірою безрозсудно. Такий умонастрій засуджений скрізь у ведичних писаннях. Ніхто не стане заперечувати, що оспівування святого імені Господа добіла відмиває нас від усіх наслідків наших минулих гріховних вчинків. Але не варто розраховувати, буцім, відмившись через оспівування від усіх гріхів, можна знову взятися до гріховної діяльности, сподіваючись нового очищення. Це безрозсудство, і така налаштованість у відданому служінні є неприйнятною. Хтось, можливо, гадає: «Впродовж тижня я буду грішити, а в неділю піду до церкви чи до храму, покаюся у скоєних гріхах і так змию їх з себе, а тоді знову грішитиму». Думати так безрозсудно, це — велика образа, і, звичайно ж, такого автор «Бгакті-расамріта- сіндгу» аж ніяк не схвалює.

У «Нарада-панчаратрі» описано покірливість, супроводжувану прагненням досконалости. Відданий каже: «Любий Боже! Коли вже настане той благословенний день, як Ти попрохаєш мене обмахувати віялом Твоє тіло? Коли Ти накажеш мені: «Роби це отак» — саме як приємно Тобі?» Цей вірш виражає прагнення відданого особисто обмахувати віялом тіло Верховного Бога-Особи. Це означає, що відданий бажає стати особистим супутником Верховного Господа. Звичайно, кожний відданий у будь-якому становищі — чи то слуги, чи то друга, чи то коханої — завжди має можливість безпосередньо спілкуватися з Господом. Але відповідно до свого індивідуального смаку відданий бажає мати взаємини з Господом якогось одного певного типу. У даному випадку відданий прагне стати слугою Бога і обмахувати Господа віялом, як це робить уособлення Його внутрішньої енерґії, Лакшмі, богиня процвітання. Він також благає Бога-Особу ласкаво вказати Своєму слузі, як саме слід обмахувати Його. Така впокореність, в основі якої лежить трансцендентне бажання, або лаласамайі-віґ’япті, є найвищим рівнем досконалости духовного усвідомлення.

У цій же «Нарада-панчаратрі» інший відданий виражає свою впокореність словами: «Любий лотосоокий Господи! Коли настане той день, щоби я на березі Ямуни безупинно, неначе безумець, виспівував Твоє святе ім’я, і коли сльози безперервно котитимуться мені з очей?» Це — приклад іншого досконалого рівня. Господь Чайтан’я також прагнув, щоб «кожна мить здавалася як вічність, а весь світ — порожнім, як не бачитиму Тебе, мій Господи». Молитва має бути щирою, і відданий повинен сповнитися палкого прагнення виконувати своє індивідуальне служіння Господу. Цього вчать усі великі віддані, і насамперед Господь Чайтан’я.

Іншими словами, слід навчитися усією душею плакати за Господом. Слід навчитися цієї нескладної речі — розвинути в собі палке бажання служити Господу певним способом і справді плакати й благати служіння. Це — лаул’ям, цими сльозами ми платимо за найвищу досконалість. Хто розвинув у собі лаул’ям, або палке бажання зустрітися з Господом і служити Йому у певний спосіб, той вже заплатив за вхід до царства Божого. Матеріальними підрахунками вартости вхідного квитка до царства Бога не визначити. Увійти туди можливо лише заплативши за це лаул’ям лаласамайі, тобто розвинувши у собі нестримно палке бажання.

Згідно з думкою великих вчених-мудреців у «Бгаґавад-ґіті» є багато авторитетних молитов, а надто в її одинадцятій главі, в якій Арджуна молиться до всесвітньої форми Господа. Молитвами називають також усі вірші у «Ґаутамія-тантрі». «Шрімад- Бгаґаватам» містить сотні молитов до Господа. Отож відданий повинен вибрати якісь з цих молитов і проказувати їх. У «Сканда Пурані» описано велич таких молитов: «Відданим, чий язик завжди прикрашають молитви до Господа Крішни, навіть великі святі й мудреці завжди віддають шану, і таких відданих вшановують навіть півбоги».

Люди недалекі замість того , щоб поклонятися Крішні , вдаються до поклоніння різним півбогам, мавши на меті досягти певної матеріальної вигоди. Але тут сказано, що навіть півбоги вшановують того відданого, з чиїх вуст завжди лунають молитви Господеві. Чистим відданим нічого не треба від жодного півбога — то радше півбоги жадають підносити молитви до чистих відданих.

У «Нрісімха Пурані» сказано: «Кожний, хто приходить до храму і перед Божеством Господа Крішни промовляє різні молитви, одразу звільняється од усіх наслідків своєї гріховної діяльности і безумовно стає гідний увійти на Вайкунтгалоку».

У «Падма Пурані» сказано щодо цього зокрема таке: «Той, хто шанує прасад і реґулярно споживає його (але не перед Самим Божеством) та п’є чаранамріту [воду, що змішана з насінням деревця туласі і запропонована лотосовим стопам Господа], може зразу ж здобути плоди доброчесної діяльности, що їх отримують звичайно лише по десятьох тисячах жертовних обрядів».

Чаранамріту одержують вранці, коли Господа обмивають перед тим, як вдягти на день. Водою, в яку додають ароматичні масла та пелюстки квітів, обмивають Його лотосові стопи, і коли вона стікає з Його стіп, її збирають і змішують з юґуртом. Така чаранамріта не лише духмяна, а й має незмірну духовну цінність. У «Падма Пурані» сказано, що навіть той, хто ніколи не мав можливости дати милостині, ані здійснити жодного великого жертвопринесення, ані вивчати Веди чи поклонятися Господу, інакше кажучи, той, хто ніколи не здійснив жодного побожного вчинку, стає гідним увійти до царства Бога, якщо просто п’є чаранамріту з храму. В храмах чаранамріту зазвичай тримають у великій мисці. Віддані, що приходять до храму вшанувати Божества, смиренно приймають три краплі чаранамріти і відчувають від того велике щастя і трансцендентне блаженство.

У «Харі-бгакті-судгодая» щодо курінь, запропонованих у храмі, сказано: «Вдихаючи приємний аромат курінь, запропонованих Божеству, віддані зціляються від наслідків дії на них отрути матеріального занечищення, як людина, яку вкусила отруйна змія, повертається до тями, понюхавши певну лікарську траву». Смисл цього вірша такий: в лісах росте певна трава, і є цілителі, які вміють її використовувати, щоб повернути до свідомости і вилікувати людину, котру вкусила змія. Просто нюхаючи цю траву, людина звільняється від наслідків дії зміїної отрути. Отже, порівняння є цілком доречним: коли, зайшовши до храму, ми вдихаємо аромат запропонованих Божеству курінь, ми тої ж миті повністю очищуємося від матеріальної скверни.

Кожний відданий, йдучи до храму, повинен принести щось Божеству — якісь плоди, квіти, куріння й т. ін. Якщо він не має можливости запропонувати гроші, можна запропонувати щось інше. В Індії за звичаєм усі господарі та господині, що вранці відвідують храм, приносять Божествам силу усіляких речей. Принаймні запропонувати Господу трохи рису чи борошна може будь-хто. Це, власне, такий припис: приходячи побачити святу особу і так само Божество у храмі, слід робити їм якесь підношення. Підношення може бути дуже коштовним чи, навпаки, дуже скромним. Квітка, якийсь плід, трохи води — що хто може, але кожний мусить запропонувати щось. Отже, коли відданий приходить вранці з підношенням для Божеств, він неодмінно вдихне чудовий аромат запропонованих Господеві курінь і тої ж миті очиститься від наслідків дії отрути матеріального існування.

Тантра-шастра повідомляє: «Коли аромат ґірлянди, запропонованої в храмі Божеству, проникає у ніздрі людини, з неї враз спадають пута гріховної діяльности. І навіть якщо людина вже звільнилась від гріховної діяльности, все ж, нюхаючи квіти, що лишились після служіння Божествам, вона може піднестись ще вище — з рівня майаваді (імперсоналіста) на рівень відданого». Відомо кілька таких прикладів, і найяскравішим серед них є приклад чотирьох Кумар. Вони були імперсоналістами- майаваді, але, вдихнувши запах запропонованих квітів і курінь у храмі, стали відданими. Із наведеного вище вірша зрозуміло, що майаваді, або імперсоналісти, не очищені повністю — вони більшою чи меншою мірою забруднені.

Це підпирає «Шрімад-Бгаґаватам»: «Той, хто не змив із себе усіх наслідків гріховної діяльности, не може стати чистим відданим. Чистий відданий не має більше сумнівів щодо вищости Бога-Особи і тому присвячує себе свідомості Крішни та відданому служінню». Близьке до цього твердження містить «Аґаст’я-самхіта»: «Щоби наші ніздрі стали чисті, ми повинні використовувати кожну можливість вдихати аромат квітів, запропонованих у храмі Крішні».

«Вішну-дгармоттара» містить твердження щодо торкання до лотосових стіп Господа. Там сказано: «Право торкатися тіла Божества має лише той, хто посвячений на вайшнаву і хто виконує віддане служіння у свідомості Крішни». В Індії за часів політичного руху Ґанді була розгорнута ціла кампанія за дозвіл входити до храму людям нижчого походження, як оце підмітальникам вулиць і чандалам, яким за ведичними стандартами до храму входити заборонено через їхні нечисті звички. Разом з тим їм надано сприятливі можливості спілкуватися з чистими відданими, через яке вони можуть піднятися до найвищого ступеня відданого служіння. Хоч би хто з походження була людина, двері храму для неї не закриті, але спочатку вона мусить очиститися. Це треба визнати. Ґанді хотів штучно зробити людей низького походження чистими, просто назвавши їх химерним іменем харіджани («сини Бога»), через що довго не влягалася боротьба між власниками храмів та послідовниками Ґанді.

Але так чи інакше, прийнятий нині закон — а саме що будь- яка людина, яка очистилася, може входити до храму — є законом усіх священних писань. Так воно і має бути. Ті, хто отримав належне посвячення і як належить дотримується всіх правил та приписів, може входити до храму і торкатися тіла Божества — але не будь-хто. А той, хто у згоді з вищенаведеними приписами і правилами торкається тіла Божества, негайно звільняється від скверни своїх гріхів, й усі його бажання швидко виповнюються.

У «Вараха Пурані» один відданий, здіймаючи хвалу спогляданню Божества Шрі Крішни в храмі, каже: «Любий мій Васундгаро! Той, хто був у Вріндавані і споглядав Божество Ґовіндадеви, вже не постане перед судом Ямараджі; йому дозволено увійти на найвищу планетну систему, в обитель півбогів». Це означає, що навіть пересічна людина, яка приїхала до Вріндавани просто з цікавости і випадком зазирнула до якогось храму, а найпаче до храму Ґовіндадеви, досягає духовного царства, і навіть якщо ні, то вона напевно підіймається на вищі планетні системи. Отже, навіть просто відвідуючи Божество Ґовінди у Вріндавані, ми робимо великий поступ на шляху доброчесного життя.

У «Сканда Пурані» описано наслідки споглядання араті (ритуалу поклоніння) Божеству: «Якщо хтось під час араті споглядає лице Господа, він звільняється від усіх наслідків своїх гріховних дій, вчинених за багато мільйонів минулих років. Йому прощається навіть вбивство брахмани й подібні тяжкі гріхи».

Ми вже казали за те, що є різні свята, які слід святкувати. Це — день явлення Крішни, день явлення Господа Рамачандри, а також дні явлення визначних вайшнав, свята Джгулана-ятра (коли Господа гойдають на гойдалці) та Дола-ятра (розваги Господа у березні). У дні цих свят, даючи усім людям змогу побачити Господа, Його саджають на колісницю, і Він їде вулицями міста. «Під час таких свят, — сказано у «Бгавіш’я Пурані», — якщо навіть чандала (собакоїд) просто із цікавости споглядає Господа, коли Його везуть на колісниці, такого чандалу вважають за одного з наближених Вішну».

В «Аґні Пурані» сказано: «Будь-яка особа, що радіє, спостерігаючи ритуал поклоніння Божеству в храмі, неодмінно досягне плодів крія-йоґи, за які йдеться у писанні «Панчаратра». Крія-йоґа багато в чому нагадує практичне віддане служіння, але вона особливо призначена для йоґів-містиків. Іншими словами, практикуючи цю йоґу, йоґи-містики поступово піднімаються на рівень відданого служіння Господу.